Щороку у третій четвер травня українці одягають не просто сорочку. Вони одягають пам’ять. Молитву. Оберіг. Знак, що говорить мовчки, але голосно: ми тут, ми живі, ми єдині.
День вишиванки — це не державне свято, не червона дата у календарі. Це значно більше. Це — вибір серця. Добровільна хода крізь століття, коли нитка за ниткою ми відшиваємо свою історію заново.
Сьогоднішня Україна — у вишиванці.
На площах, у школах, офісах, на вулицях — біле полотно кольорових історій. Діти з віночками, військові у вишитих сорочках поверх камуфляжу, вчителі, медики, волонтери… Усі різні, але в одному ритмі.
Одеський оперний театр — не виняток. Біля нього я зустріла дівчину.
У вінку з польових квітів, із карими очима, у білій сукні з золотим орнаментом. Вона тримала в руках букет, ніби зібраний із самої України — блакитні васильки, рожеві маки, жовті ромашки…Вона не промовила жодного слова. Та її тиша звучала голосніше за тисячу гасел: “Я — Україна. І я — нескорена.”
У кожному шві — символіка.
Трикутники, що оберігають. Квадрати, що тримають рід. Калина, як пам’ять про загиблих.
Вишиванка — це не мода. Це генетичний код. Це “паспорт українця”, який не треба показувати на кордоні — бо він відчувається душею.
Цього дня світ бачить нас такими, якими ми є.
Не через призму війни, а через призму сили.
Не в жалобі, а в гідності.
Не як жертву — а як націю з глибоким корінням і небесним поглядом.
Сьогодні, одягаючи вишиванку, ми не просто шануємо минуле.
Ми творимо майбутнє.